​

                                                         ЛЕСЬ СЕМКОВИЧ

Лесь Семкович - академік, професор, доктор технічних наук,  славний Забережанин, гордість села Забережжя.

В житті добився не тільки добрих успіхів у своїх наукових працях, залишив величезний спадок своїх робіт, а й шани і поваги добрими людськими чеснотами. Він був надзвичайно простою людиною, завжди спішив до свого рідного села, до своїх рідних людей, де можна бути самим собою.  Коли ішов по дорозі, міг зупинитися і просто порозмовляти. Любив завітати до старших людей, де збиралися історії, які пізніше виклалися на сторінках книги «Село» про ті буремні, страшні, воєнні часи.

Лесь Семкович був не лише засновником нової школи та нового напрямку аграрної інженерії, але й патріотом України.

Сторінки біографії академіка Олександра Семковича дуже тісно переплетені із історією життя села.

Народився Семкович у 1937р. у середняцькій родині, яка у 1951р. була переселена у південні степи України до Петрівського району Кіровської області, як і більшість сільських родин, крім тих, сорока, що були вислані до Сибіру за сприяння національно-патріотичного згромадження ОУН УПА. 2 роки села не існувало. Грамотний і здібний студент писав листи-прохання від селян у Москву про дозвіл повернення в рідне Забережжя.

Напровесні 1951 року родина опинилася на півдні Кіровоградщини, в Іванівці Петрівського району. В іванівській семирічці 1952 року завершилась Лесева шкільна освіта. Після школи – рік праці в місцевому колгоспі. Відтак навчався в Кіровоградському технікумі механізації сільського господарства.

Закінчивши технікум з відзнакою, вступив до Львівського сільгоспінституту на факультет механізації. Як один з найздібніших випускників залишається для роботи на кафедрі.

У 1956, 1958, 1960 роках працював машиністом, трактористом і комбайнером на збиранні цілинного врожаю в Північно-Казахстанській, Павлодарській і Кустанайській областях.

 Славної пам’яті Семкович був глибоко віруючою людиною, справжнім християнином, завжди готовим простягнути хлібину у відповідь на камінь. Високоосвічений та глибокоінтелігентний чоловік був швидким послухати, забавним говорити і повільним у гніві, але гніву він ніколи і до нікого не мав, бо завжди знаходив оправдання для того , на кого було варт гніватись.

 «Опертям національної душі, її притулком було і залишається село…Віра могутню силу має, без неї ми ніщо. Увірувавши, не стіймо на місці і не бавмося в назадництво, а діймо. Привчаймо жити так, як усі державницькі народи живуть. Сприймаймо державу по-новому, зацікавлено і гойно, бо вона наша, не чужа. І рішуче проявляймо тверду власну волю – волю державницького народу – на розбудову свого життя «у власній хаті».

      Книга «Село» Леся Семковича - це 300 –х літня історія села Забережжя, гордість його мешканців.

  "Гадка написати книжку саме такого змісту спала мені після шерегу подій кінця вісімдесятих – початку дев’яностих років"-  говорить Семкович.

 Пахло весною. Імперіалістичні сніги радянської тюрми народів чорніли навіть у глухих закутинах – зворинах та яругах – її далеких, приспаних і заляканих ідеологічними викрутасами колоніальних окраїн. Львів вирував, до нього горнулися наші підміські Дубляни, а в них прискорено билися серця, палахкотіли вогники воскреслих надій на визволення, завмираючи від подиву північно-східного крижаного вітру.

  Остання у світі імперія хиталася , як невправний канатоходець над прірвою , але спостережливе око не могло  не помітити, що його хода, немовби провесінь , значить стежину до вимріяної волі.

 Мені траплялася нагода частіше навідуватися  до Забережжя – рідного і коханого мого села. А воно, як птах з підбитим крилом, яструбиним гвалтом приголомшений , курликало та  сліпцем нипало, гублячись та спотикаючись на рівній дорозі . Сотні думок, суперечливих і протиставних , кожна з яких чистісінькою правдою зватися хоче, заповнили голови моїх забережан. Розшарпаність поглядів, розхристаність зацікавлень , помножені  на зломлену волю сільського люду за півстолітнє гвалтування його свідомості , били на сполох , тривожили мою розвихнену уяву.